Вважаю за потрібне донести всім хто хоче чути й бачити, що є багато можливостей проявити свої здібності та поспілкуватися із однодумцями.
Варто лише спробувати)))
1) Про моє перебування на Національному сорочинському ярмарку та перемогу в конкурсі "Україна талановита"
http://svitlytsia.crimea.ua/ks_27_12.pdf
2) Провести хоча б одну зміну в Артеку - мрія кожної дитини. Навіть вожаті підкреслюють магічну неповторність цього табору.
22 серпня 2012 року в газеті "Кримська світлиця" вийшла моя друга стаття "Мандрівка у чарівну країну Артек".
Дякую всім, хто допоміг мені в роботі над цим матеріалом. Це мої друзі із фольклорного ансамблю "Радониця", які залишили свої враження про фестиваль "Наша земля Україна". Це керівник ансамблю Полетнєва Олена Миколаївна, яка надихала на творчість та надала інформацію про організаторів фестивалю. Це фотокореспондент "Кримської світлиці" Олекса Носаненко за яскраві фотографіїї нашого Артеківського свята. Це моя мама - локомотив)
http://svitlytsia.crimea.ua/ks_38_12.pdf сторінка 12, 13
3) Розповідь про виступи в Київському палаці дітей та юнацтва на VI Всеукраїнській виставці-фестивалі "Обдаровані діти України".
http://svitlytsia.crimea.ua/ks_25_13.pdf
4) Я із сестрою Світланою у складі фольклорного ансамбля "Радониця" на Міжнародному етнографічному фестивалі "Жнива. Домоткань"
http://svitlytsia.crimea.ua/ks_33_13.pdf
«Радониця» на Жнивах
До кінця, женчики, до кінця,
Підемо додому за сонця.
До межі, женчики, до межі,
Вже ж ваші пироженьки у діжі.
До краю, женчики, до краю,
Бохон хліба да я вам покраю.
Дожали житечка в божий час,
Тепер же, наш паноньку, частуй нас.
Дожали житечка, бог допоміг:
Де було житечко, то тепер обліг.
записав А. Брикчинський на Волинському Поліссі, 1884 р.
Всім привіт, мене звуть Ірина Осадченко, і цього літа я знов не всиділа на місці, вирушила до концертної подорожі та готова поділитися цікавими, несподіваними враженнями. Я стала свідком дійсності вислову: «Хто стукає, тому відчинять». Так завдяки намаганням однієї дівчинки, яка знаходилась у пошуку людей для творчого спілкування, ми відкрили для себе чарівний етнографічний світ.
Почекайте, почекайте, зараз буде про все і докладно. Ми – це дитячий фольклорний ансамбль «Радониця». Живемо та творимо (ми) в Криму в місті Сімферополь. В своїх концертних виступах ми намагаємось відтворити фольклорний, навіть автентичний матеріал через пісню, традиційні рухи, відновлення обрядів. Дякуючи Богові, наполегливості , відданості справі нашого керівника Полетнєвої Олени Миколаївні та підтримці з боку людей, щиро закоханих в справжню українську пісню нас вже дуже добре знають в Сімферополі, Криму, та й далеко за його межами. Ні для кого не є секретом, що в Криму існує дуже серйозна проблема відсутності середовища, в якому б ми могли не тільки показати себе, а й повчитися. Отож, проблема пошуку колективів для творчих зустрічей є найбільш актуальною. Цього року пощастило Анастасії Полетнєвій – солістці ансамблю, бо саме її пошуки дали змогу нам познайомитись із молодою талановитою командою, яку веде за собою родина Ірини та Данила Данилейко.
Нажаль літо – пора канікулярна, тому ми відправились на знайомство із однодумцями в місто Київ невеликим складом: Анастасія, я і моя сестра Світлана, Влад Молчанов, Леся Ковалик, Тетяна Біланюк. Але не на приватну зустріч, а на IV Міжнародний етнографічний фестиваль
«ЖНИВА 2013–Домоткань», який відбувався в Національному музеї народної архітектури та побуту України у с. Пирогів з 2 по 4 серпня.
«Займатися в Криму українським фольклором досить складно: по-перше, немає можливості почути і записати первинні фольклорні колективи в своєму регіоні, яка існує у фольклористів інших місцевостях України, по-друге, українська мова не так вже й часто лунає в нашому місті, а по-третє, в нас немає можливості поринути в джерело обрядовості.
Тому, я, як засновник та керівник фольклорного гурту Радониця, завжди мріяла, щоб мої учні потрапили на фольклоно-етнографічний фестиваль, щоб відчули смак давнини і закохалися всім серцем в те,чому я намагаюся їх навчити.», - Олена Полетнєва.
Кожного року фестиваль «Жнива» має свою окрему тематику. Споконвічно сільські люди вдома виготовляли нитки, ткали полотно та повністю забезпечували себе в побутових потребах. Домашня тканина завжди несла в собі магічну енергетику «оберегу» та супроводжувала людину в усіх ключових моментах її життя: в полотно загортали дитинку під час хрещення, на полотні вишивали весільні рушники, полотняний вишитий рушник давали з собою на службу в армії, на полотні труну опускали до могили… Домашня тканина – ДОМОТКАНЬ.
Якихось півгодини подорожі по Києву і ми вже в селі Пирогів. Вражає те, що тут майже не відчувається існування великого міста. Дві величезні крашанки, встановлені на возах, два великих млина – так зустрічає нас музей. Але зробивши з десяток кроків і залишивши центральний вхід позаду починаєш дихати повною груддю та зупиняєшся сам по собі. Місцевість із пагорбами розбита навпіл широкою грунтовою дорогою, праворуч якої тягнеться поле із соняхами, а ліворуч в балці зелений килим верхівок дерев. Але довго встояти на місці неможливо, бо тебе так і запрошує до себе селище попереду, в якому вже можна розгледіти солом’яні стріхи та паркани. Дуже незручно почуваєш себе тут у сучасному одязі. Ми відразу переодягнулись у старовинні костюми і волонтер Анастасія Кирилейза ознайомила нас із основними куточками, у яких будуть відбуватись події фестивалю. І головне це – жнива.
Жнива – це важливий етап господарської діяльності людини. І сьогодні від того, як він пройде буде залежати існування родини, селища, всієї країни. Тому дуже багато існує прикмет та особливостей, коли зажинати першу ниву, в який саме день, які проводити обрядові дійства на початку та при завершені робіт. Звісно, що жоден з нас не мав можливості не тільки жати, а навіть опинитися серед золотого моря пшениці. За старих часів не було в українців сучасної сільськогосподарської техніки, а тому люди жали власноруч: жінки працювали серпами, а чоловіки - косами. На жнива вийшли дорослі фольклорні колективи, які відразу залучили нас до справи. Кожен з нас отримав серпа 18 століття! і жінки дуже детально розказали, як саме треба жати. Відомо, що серп – дуже небезпечний та гострий. Але навіть 7-річна Світлана мала змогу жати самостійно, бо навчаючи її жінка пригадала: «Моя мама жала з п’яти рочків». А яка ж робота без пісні? Пісня має чудодійні властивості: вона допомагає людині і працювати, і відпочивати. Співають всі, співаємо й ми, бо в репертуарі ансамблю є жниварські пісні.
"Найяскравіше враження - жнива. Я поринула в атмосферу українського села, якої не дістає в місті. А коли заспівали, то я стала частиною цього дійства. Усе налилось фарбами, заграло, засміялось. Це можна відчути лише тут, де відтворений автентичний світ.", - Тетяна Біланюк.
Ось вже й перший сніп, дівчата старанно зав’язали його соломою. Перший сніп зазвичай ставили під образами, і там він мав стояти аж до кінця збору врожаю та завершення молотьби. Цей сніп обмолочують окремо, зерно святять. Наш перший сніп поїде із нами в Сімферополь, а інші треба обмолотити. Ціп – це примітивне знаряддя для обмолоту. Воно складається з двох рухомо пов'язаних кінцями палиць. Одним кінцем треба ударяти по розібраним снопам. Влад спробував на собі цю роботу, вона потребує спритності та сили. Через якихось пару хвилин видно, як відділились зерна від соломи. Тепер робота легша – віяння. Це дивовижне відчуття і дуже магічна дія, коли ти тримаєш в руках золоті зерна, починаєш сипати їх, а вітер зайву солому забирає геть. Мене не можливо було відтягти, настільки саме це захопило мене. Аж от несподіванка – вітер пропав. Але й тут допомогли досвідчені жінки. Закликати вітер треба свистом. Ой, що ж тут почалось. Жінки перетворились на солов’їв –розбійників, почали свистіти, хто як вміє. Ще не час спочивати, чекають жорна. Прокручуючи верхній кам’яний круг по нижньому зерно перетирається і сиплеться борошно. Ми спробували всі. Ох, і нелегка ця робота. Але з борошна ще треба виготовити хліб. Цим в нас займалась Світлана. Навчили її робити з тіста шишечки, троянди, крендельочки, пташечки, а потім відправили її витвори в мазану глиняну пічку, яка розташована прямо тут попід небом. Нехай перша партія трішки підгоріла і пригадалось: «Татко любить трішки з димом», смачнішого хліба ми не їли.
Так непомітно для себе ми поринули в атмосферу майстер-класів, дбайливо підібраних організаторами. Завдяки тому, що все було пов’язано с тематикою фестивалю, все було таке натуральне, невимушене, було відчуття, що всі ці люди саме так кожного дня працюють біля своїх осель і просто раді можливості поділитися своїм вмінням з іншими. Ось тут в хатинці живе майстриня, яка робить ляльки-мотанки, а її сусіди плетуть солом’яних ангеликів, які потім кружляють на гілочках дерев під впливом вітерця. В цій оселі з під рук майстра народжуються гончарні вироби, а тут прядуть на веретені, тчуть килими, вибивають рушники та багато іншого. Настя захопилась різьбою по дереву і отримала власноруч зроблений кулон у вигляді листочка. Я не могла відірватися від плетіння поясів. Сидячи під деревом коло паркану на пеньочку намагалась приборкати неслухняні ниточки довжиною понад 3 метри і створити з них не просто смугасту крайку, а ще й з ромбиками. Щоб сплести пояси з візерунками треба кожну ниточку перебирати руками, це дуже кропітка робота, та потребує просторового уявлення.
Ми зустріли багато талановитих людей, одна з них дизайнер Тетяна Мялковська з міста Луцьк. Ми познайомились із нею в перший день фестивалю і її мета нам здавалась нездійсненною. 50 метрів тканини-сирця, декілька кілограм картоплі та багато різнокольорової фарби повинні були під її керівництвом і з нашою допомогою перетворитись на колекцію одягу, яку несоромно представити всій Україні. Ось вам і вправа на довіру, Леся та Тетяна завзято взялись до роботи. За допомогою майстра покроїли сукні, власна фантазія підказала візерунки та декори. А навіщо ж картопля? Саме з картоплі були вирізані пташки, квітки, листочки та інше, все, щоб прикрасити сукні в техніці «картопляна вибійка». Зрозумівши ідею дизайнера до роботи долучились всі. Світлана вирішила прикрасити хустку, я з обрізів тканини сплела та прикрасила поясок та сумочку. Фарба на виробах висихала тут же на галявині, потім сукні зшивались. В останній день фестивалю Леся та Тетяна, а разом з ними і волонтери фестивалю представили власноруч зроблені сукні на подіумі. Слід зазначити, що колекція вийшла дуже яскравою, неповторною і отримала позитивні відгуки.
Але ж ми приїхали на фестиваль ще й у якості його учасників. Почала наші виступи Анастасія Полетнєва в куточку кобзарів в Церкві Параскеви, привезеної з с. Зарубинці, 1742 р. Вона представила стародавні псальми зібрані в різних куточках України. Співати в церкві дуже відповідально. Лише декілька колективів отримали можливість заспівати тут. Поряд з такими метрами як : гурт Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка (м. Київ), Казачий круг (м. Москва, Росія) співала і наша Анастасія. До речі, вона була наймолодшою виконавицею в куточку кобзарів. Це не були виступи в повсякденному розумінні, це була духовна розмова учасників. І Анастасія отримала дуже приємні відгуки від досвідчених людей, які високо оцінили її пісенну розповідь. В свою чергу ми – слухачі інколи не могли втримати сліз, бо саме тут пісня проникає найглибше в саму душу людини.
«Жнива, жнива, жнива... кожного разу, як я повторюю це слово, на моєму обличчі з'являється посмішка! Що для мене воно означає? Жнива - це маленький острів життя. Це яскраві кольори, котрі увірвалися в мою буденність. І більше всього це - фольклор. Він був повсюди: в одязі, природі, виробах, хатинках, думках, у голосі, піснях.. Фольклор заворожує. В нього, як у море, пірнаєш з головою. Звідти не хотілося йти кудись. Просто було добре сидіти і насолоджуватися атмосферою. Я хочу подякувати Ірині Данилейко за те, що дала змогу заспівати у кобзарському куточку. Для мене це шаленість!! Чому? Просто.. коли ти співаєш, необхідні люди, які тебе розуміють. І вони були! Саме там! Вони надихають на щось нове, вони дають мені наснаги і їм я теж вдячна. Хотілося співати і співати.. Я хочу, щоб фольклор і далі розвивався, щоб їм жили ще люди.. більше людей!! Слухай автентичне, вдягай традиційне, будь особливим!!!», - Анастасія Полетнєва.
А в цей час, на великій галявині, де розташована Велика сцена фестивалю, вже почали свої виступи інші колективи. Головна сцена прикрашена снопами із золотим колоссям, а територія, на якій розташувались глядачі була затінена, завдяки красуням берізкам.
Ми – наймолодший гурт, який виступив тут. Серед творів, представлених колективом, були пісні календарно-обрядового циклу. Виступ тривав 15 хвилин і кожен з учасників нашої групи міг показати себе і як соліст, і як виконавець багатоголосного співу.
«Співати було легко, звук був дуже гарний, організатори поставили якісну техніку, а глядач слухав уважно і проводжав бурхливими оплесками», - Влад Молчанов.
Ще один наш виступ був у Дитячому куточку перед церквою Параскеви та сільською школою. Тут нашим завданням було показати дітям, які прийшли на фестиваль традиційні українські ігри, хороводи, залучити їх до масового дійства. Нажаль традиція вивчення таких ігор та хороводів в сучасній школі занедбана, хоча саме таке дійство вирішувало в давнину дуже багато проблем від розвитку мовлення до вивчення послідовності дій господарської діяльності, та сприяють розвитку психологічної розкутості. А ще такі ігри змушують дітей знайомитись та спілкуватись один з одним, бути комунікабельними, розвивають довіру до оточуючих, що є не останньою проблемою сучасних школярів, які просиджують весь час за компьютером. Ми впорались із задачею, бо глядачі самі почали долучатися до наших хороводів. Також в Дитячому куточку ми могли побачити, як грає фольклорний гурт «Будимир» та «Джерельце», обмінятися вміннями.
«Враження від фестивалю переповнюють. Я отримала величезну насолоду від кожної хвилини перебування у Києві. Найбільше, звичайно, вразило село Пирогів. Все, що нас оточувало, переносило у 17-20 століття, коли вишиванка для людини була повсякденним одягом та займалися різноманітною роботою, від молотьби зерна до вибійки одягу, і це все відбувалося під супровід українських пісень. І наскільки приємно ділитися з іншими гостями, із різних куточків України, своїм досвідом у виконанні пісень. Також проводилося безліч майстер-класів, де нам вдалося багатому повчитися: різьбленню по дереву, випічка коників із тіста, плетіння поясів та вибійці на тканині. Загалом я дуже щаслива, що побувала на цьому неймовірному фестивалі "Жнива".
За час перебування у Киевi, менi вдалося багато чого спробувати уперше в життi. Навiть робити першi кроки по подiуму у власнiй сорочцi, яку я створювала 2 днi, роблячи на нiй вiзерунки за допомогою картоплi та фарби. Вперше я опинилася пiд пекучим сонцем на полi з млинами, та власноруч жала пшеницю. Вже й не кажучи про те, що вперше в життi менi випав шанс побувати у хатах наших прабабусь та прадiдiв і вiдчути та побачити весь побут, який ïх оточував», - Леся Ковалик.
Не дивлячись на те, що кожен куточок фестивалю був дуже насичений і запрошував до себе, ми постійно пам’ятали, що фестивальне містечко лише одна сьома частина великого музею села Пирогів. Тільки тут кожен може здійснити подорож у минуле по всім регіонам України: Полісся, Поділля, Карпати... Дуже гармонійно пов’язані елементи побуту українців, так що складається враження, що ти знаходишся в окремому селищі України. Подвір’я зустрічають нас яскравими квітами. Внутрішнє убранство хатин таке, що здається хазяйка тільки-но вийшла до криниці. Тут і скрині із речами господарів, багато глечиків на печі, а ще більше вишитих яскравих рушників та тканих килимів. А чи знаєте ви, чим пахне українська хата? Пахне сіном, пахне травами і від цих пахощів стає спокійно і радісно на душі. Біля хати ростуть плодові дерева, в кожному подвір’ї можна знайти щось смачненьке і підкріпитися: абрикоси, сливи, персики, груші, але найбільше яблук. Можна попити водички з кринички, як у давнину. Всі церкви в Пирогові діючі, але працюють по певному графіку. Знайшли ми і найстарішу хату музею 1587 р. із села Семари Волинської області. Не дивлячись на те, що є багато спільного, що об’єднує всі регіони, помічаєш і різницю в архітектурі будівель та побуту українців різних областей та часів. Ми не дуже були схожі на звичайних туристів, бо ми співочі туристи, тому сідали попід хатою, чи під великим столітнім дубом на лавку і співали. Співали щиро, відверто, щасливі від того, що вміємо це робити, що можемо вилити свої почуття за допомогою української народної пісні.
«В серпні цього року, завдяки щасливому випадку, нас запросили прийняти участь у IV Міжнародному етнографічному фестивалі «Жнива. Домоткань». На протязі трьох днів діти мали змогу насолоджуватися "духом давнини", повністю відключитися від сьогодення, побачити, як росте жито та пшениця, навчитися жати серпом (доречі в національномі одязі і на пекельному сонці), перевірити вірність прислів’я "Брехать-не ціпом махать", тобто спробувати молотити зерно, потім змолоти його власноруч, а яким солодким видався обід в полі, просто неба!!! Учасники гурту Радониця мали змогу познайомиися з найвідомішими колективами України «Володар» (м. Київ), «Древо» (Полтава), «Казачий круг» (м. Москва), «Старе сєло» (м. Мінськ) і багато інщими.
Але самим приємним для "Радонят" було визнання їх творчості, як глядачами, так і учасниками і організаторами фестивалю!
Ще нам дуже сподобалось, що на фестивалі використовувався тільки "живий звук", і не дивлячись на те, що всі виступи проходили просто неба, співати було дуже легко, за що особиста окрема подяка організаторам фестивалю Ірині та Данилу Данилейко та їх творчій групі! Дуже багато вражень отримали співаки Радониці на цьому фестивалі!
Волонтери, артисти, майстри, відвідувачі стали на ці три дні однією великою родиною!!!
Це був не тільки фестиваль фольклору та етніки, це був фестиваль дружби, чуйності, людяності та щирості, що завжди були притаманні нашому народу.», - Олена Полетнєва.
